РЕТРОГРАДНІСТЬ vs ДІЄВІСТЬ (вектори мобілізаційного потенціалу українських церков)

За останній час в Україні, в Києві зокрема, відбулася чимала кількість велелюдних, дуже масових акцій, організованих різними християнськими конфесіями. Якщо підрахувати кількість учасників на лише трьох основних заходах, які були проведенні трьома різними конфесіями (протестанти, УПЦ КП, УПЦ МП), то мобілізаційний потенціал щодо масових заходів цих організацій складає від чверті мільйона до майже мільйона осіб!

Ось приклади таких основних акцій:

Наймасовіші християнські акції

1. Від 150 до 500 тис. учасників за різними підрахунками.

17 вересня, 2017 рік, Київ. 

Всеукраїнський День Подяки до 500-річчя Реформації (організатори: керівництво різних союзів християн-протестантів, рух Реформації), в святкових заходах прийняло участь за деякими даними від 150 до 500 тис. християн! 

***

2. Від 65 до 150 тис. учасників за різними підрахунками.

28 липня, 2018 рік, Київ. 

Хресна хода УПЦ КП з нагоди святкування 1030-ліття хрещення України-Русі, в ній взяли участь від 65 до 150 тисяч осіб, що можна порівняти з кількістю людей на Майдані під час Революції гідності. Про це в Facebook повідомив речник УПЦ КП Євстратій Зоря, нагадавши слова патріарха Філарета, про те, що це був "найбільший Хресний хід в історії України". (за Джерелом)

***

3. Біля 20 тис. учасників за даними Нацполіції, до 250 тис. учасників за словами керівництва УПЦ.

27 липня, 2018 рік, Київ.

Хресна хода організована УПЦ МП з нагоди святкування 1030-ліття хрещення України-Русі. 

***

Я нічого не маю проти масових заходів, тим більше, організованих з приводу відзначення дійсно прекрасних і світлих історичних подій… Більше того, я щиро радію з встановлення певних рекордів щодо кількості учасників заходів духовного характеру в Україні: найбільшого Дня Подяки та найбільшої Хресної Ходи!

Але, все ж, враховуючи негативні процеси, які розгортаються в середині країни, які можна без перебільшення розцінювати, як виклики та загрози для національної безпеки України, для української Церкви, для українських родин та дітей, виникають певні логічні питання... Питання про дієву реакцію з боку тих, хто реагувати повинен першим, згідно Слів Святого Письма (Матвія 5:13-15).

Але перед тим, як озвучити ці закономірні питання, уточню, що саме за негативні процеси, з морально-етичної точки зору, відбуваються зараз в Україні? Декілька слів про це...

Сучасні виклики для української Церкви

Україну вже давно штормить від агресивного нав’язування певної ідеології нашому народу! Це при тому, що Україною декларується, що вона не є ідеологічною державою! Тобто, жодна ідеологія в Україні не може мати преференції та активно просуватися на всіх рівнях в країні через використання інститутів державної влади та, взагалі, адміністративного ресурсу. Не зважаючи на це, вже декілька років поспіль представники гомосексуалістської ідеології та ЛГБТ рухів активно й агресивно атакують споконвіку сформований інститут Сім'ї в Україні. (Згідно Основного Закону – Конституції України (ст. 51) будь-яка сім’я починається з шлюбу, який ґрунтується на добровільній згоді створити союз двох людей - чоловіка та жінки). Представники цих організацій та рухів (ліво-радикальних та неомарксиських) насаджують свою ідеологію та збочений спосіб життя не лише в громадському секторі, а використовуючи адміністративний апарат нашої влади (починаючи від АП, КМУ продовжуючи іншими держустановами та органами місцевого самоврядування). Більше того, ці "насаджувачі" деструктивної ідеології через органи української влади отримують кошти за свою діяльність з закордонних фондів... Достатньо лише такого прикладу: члени «антидискримінаційної» комісії, яка при Міністерстві освіти та науки надає рекомендації по правці шкільних підручників, вилучаючи з них все, що пов’язане зі згадуванням слів «батько» чи «мати», української ідентичності, спотворюючи інститут сім’ї й пропагуючи інші варіанти побудови псевдосімей - отримують зарплати за своє руйнування підвалин нашої держави та отруєння душ наших дітей з фонду Генриха Бьоля. Як може таке відбуватися, щоб люди, які формують порядок денний виховання всіх дітей в Україні, через навчальну програму загальноосвітніх шкіл, отримували гроші не з державного бюджету, а з закордонних фондів, цілі й задачі діяльності філіалів яких формують неукраїнці, керуючись, однозначно не патріотичними почуттями "любові" до України? Яскравим прикладом такої надто прагматичної "любові" до чужих народів проявляє скандальнозвісний "філантроп" Сорос, після фінансової "допомоги" якого руйнуються економіки держав (навіть таких могутніх як Великобританія)... Ще гірша ситуація ніж в школах склалася у вишах з впровадженням гендерних студій, формуванням «толерантних» до ідеології смерті «спеціалістів»… Не краща ситуація й в інших ключових інституціях держави… Одним словом, в державі де смертність перевищує народжуваність у 2 рази (!) на державному рівні вживаються заходи не для покращення демографічної ситуації, а, навпаки, для пропагування ідеології, яка, м'яко кажучи, аж ніяк не сприяє репродуктивному відтворенню населення України, а яка калічить душі дітей, орієнтуючи їх на альтернативні шляхи побудови статевих відносин та створення «сімей» нового типу…

Чому ці процеси негативні?

Чому ці процеси в данному випадку я розцінюю, як негативні? Я не буду приводити аргументи на користь того, що ЛГБТ-ідеологія, є саме ідеологією смерті, ідеологією шкідливою та негативною, з точки зору соціології, психології, державотворення, інтересів нації, а тим більше, з точки зору Святого Письма та здорового глузду (поки його ще к більшості не зіпсували). Я буду апелювати до того, що переліченні вище процеси в нашій державі є «негативними» саме за оцінками та визначенням організацій та груп які є суб’єктами влаштування таких масових акцій! Майже всі християнські конфесії вже зробили відповідні офіційні заяви щодо засудження процесів пов'язаних з пропагандою ЛГБТ-відносин, як способу життя, яке засуджується Святим Письмом!

Логічні запитання до Церкви

Тепер до логічних запитань. А чому, організації, які мають досить серйозний мобілізаційний потенціал не задіюють його для відстоювання прав їх членів - християн? Чому не чинять дієвий опір в часи виникнення загроз для суспільства, за яке вони несуть відповідальність, як перед майбутніми поколіннями, так і перед Самим Богом? Чому не організовують спротив в часи загроз для вільного існування їх же самих, тобто Церкви? (Адже відомо, що християнські служителі в країнах, в яких неомарксизм та ліворадикалізм є вже державною ідеологією, а гомодиктатура є формою правління, зазнають утисків, навіть до тюремного ув'язнення, за те, що називають речі своїми іменами, за Слова правди, які не вкладаються в толерантні до гріха мізки тамтешніх чиновників).

Наприклад, в одній із публікацій, яка висвітлювала події нещодавньої християнської акції – Хресної Ходи, кількість вірян прийнявших участь у заході порівнюють з кількістю учасників Майдану… Але ж «майдан» має певний конотаційний контекст в Україні... Кількості людей, які вийшли на майданівські акції та їх активних дій вистачило для зміни всієї влади, яка, на думку майданівців, не задовольняла очікувань громадян… Чи будуть християни так об’єднанні в своїй практичній вірі, що вийдуть на площі не лише заради спогадів благословенного минулого, а заради того, щоб змінити на краще сьогодення? Щоб їх порівнювали з майданівцями не лише по кількості учасників, але й по  дієвості та результативності.

Приклад реакції Церкви та просімейних організацій у Франції

Наприклад, в Франції, задля захисту інституту сім’ї від законодавчого посягання гомосексуального лобі, весною 2013 року вийшло близько мільйона громадян  на вулиці Парижу! Просімейні та релігійні організації Франції спромоглися на те, щоб мобілізувати таку кількість людей та сказати рішуче «Ні!» таким законодавчим ініціативам.

Франція, 2013 рік, акція проти легалізації одностатевих шлюбів

Чи спроможні українські просімейні та релігійні організації сьогодні до такого заклику й мобілізації? Якщо ні, то завтра, скоріше спроможуться, бо загроза занадто реальна, щоб її не помітити з часом, по мірі все більшого просування… Але завтра вже може бути дуже пізно! Пізно, як у Франції, бо вони теж спочатку вели політику невтручання, вичікування (у церковників-французів теж, як і в українців, довго «моя хата стояла з краю»),  а коли вони зрозуміли, що потрібно діяти й вийшли, то виявилося, що більшість ніхто слухати не буде, бо меншість захопила вже всі провладні позиції у державі!

Будемо вчитися на чужих помилках? Чи повторювати помилки інших?

Що ми маємо на сьогоднішній день?

Що бачу я сьогодні, це те, що наші церковні й парацерковні організації, поки що, здатні до чисельної мобілізації заради вшанування та світлих спогадів, того, що було в минулому, що не є чимось поганим. Тобто, мотивація таких мобілізацій полягає не в тому, щоб вирішити якусь проблему сьогодення, щось радикально змінити, а в тому, щоб згадати тих, хто в минулому зробив щось велике (Князь Володимир Великий, Реформатор Мартін Лютер, та ін.).

Знову ж таки, я не проти проведення акцій щодо вшанування великого минулого (це потрібні дійства!), але, я за те, щоб і масштаб реакції християн на сучасні виклики відповідав їх реальному мобілізаційному потенціалу! 

Свята ретроградність не повинна суперечити дієвості заради благословенного сьогодення!

До зустрічі, браття й сестри на центральних вулицях Києва...